Сергій Олексійович Савченко – український підприємець, волонтер, власник української меблевої компанії BLEST та засновник фонду All4Ukraine.

З чого почався Ваш волонтерський шлях? Як було створено фонд All4Ukraine?

Я волонтер з 2014-го року, волонтер з великим волонтерським стажем, колись був учасником команди фонду «Повернись живим». А зараз – засновник та активний учасник волонтерської команди All4Ukraine. У нас зараз два фонди: один в Україні, інший у Словаччині. 

Коли почалася Повномасштабна війна, я вивіз свою сім’ю в Словаччину, тому що мав там бізнес-партнера. І одразу отримав дзвінок від свого друга, кума, який на той момент був комбатом новоствореної 46-ї бригади. Він звернувся з питанням, що йому видали 400 мобілізованих бійців, їм видали автомати, а більше не видали нічого. І вони пішли звільняти Макарів (містечко у Київській області), деякі в джинсах і спортивних костюмах. Звісно, що їм потрібно було все!

Я, користуючись тим, що був у Європі, поїхав на авторинок і купив два пікапи. Потім поїхав у будівельний магазин і купив усе, починаючи від лопат, і закінчуючи генераторами і тепловізорами. Знайшлися люди, які теж хотіли допомогти, їх було багато на початку. Ми погнали ці машини на кордон, переправили їх, і вони поїхали одразу ж в 46-ту бригаду. Буквально наступного дня мені дзвонить комбат і кричить: «Ура! Ми поставили в один з твої пікапів «Стугну», під’їхали в посадку і з неї лупанули російський танк!» І це для мене була така дуже крута мотивація.

Може постати питання: чому я зараз сам не воюю? У мене троє неповнолітніх дітей, тобто я – багатодітний батько, що дозволяє мені спокійно виїжджати в Європу і повертатися назад в Україну. І саме головне, що у мене є дуже великий досвід волонтерства, фандрейзингу, тобто збирання грошей… Тому, коли я при військових заїкаюся, що можливо я колись до вас… Всі говорять: ні-ні, ти нам набагато корисніший у тій справі, якою займаєшся. Тому, поки я можу бути корисний як волонтер, я буду це робити. А далі – буде видно. 

Саме волонтерство буває різним, тому я нашу команду можу назвати бойовими волонтерами, тому що ми довозимо військову допомогу туди, куди звичайні люди ніколи не поїдуть. Бо там є великий ризик для життя. І починаючи з 2014-го року ми об’їздили дуже багато різних гарячих точок. Почали ми зі Слов’янська, буквально через кілька тижнів як його звільнили. Потім нас занесло в Піски під Донецький аеропорт. Я був в Авдіївці в промзоні. І зараз ми також намагаємося доїхати максимально, куди є сенс доїхати.

В грудні у вас була поїздка доволі обмеженим колом: що Ви можете про неї розповісти, які були враження?

Дійсно, то була доволі коротка поїздка з однією ночівлею, і ми були дуже лімітованими по людях, бо в бункері де ми мали ночувати біло усього п’ять місць. І, знаєте, це була, мабуть, сама ризикована поїздка з усіх, які ми робили за крайні півтора роки. Особисто для мене, вона була з подвійним ризиком. Зараз поясню чому. У нас є команда словацьких репортерів, і вони активно збирають гроші, за які ми, в тому числі, купуємо та передаємо автівки, швидкі допомоги, дрони і все таке інше. Відповідно, ми маємо враховувати, що вони репортери, маємо допомагати їм робити їх роботу, яка потім допомагає збирати гроші для допомоги нашій армії. Це у нас такий симбіоз, синергія… Відповідно, цим репортерам потрібно було зробити репортаж з передової. Не прямо з «нуля», а з місць наближених. 

Відповідно, у нас була домовленість з командиром роти розвідки 5-ї Штурмової бригади, що нас зможуть прийняти в Часовому Ярі – це місто в кількох кілометрах від Бахмуту. І це місто, нажаль, має усі шанси повторити долю Бахмута. Отож, військові були готові прийняти цих репортерів і організувати їм турне по цих територіях. Ми зі свого боку мали цьому сприяти і поєднати передачу автівок, дронів та іншої допомоги разом з цим репортажем. 

Зрозуміло чому це була ризикована поїздка. Часів Яр – це місто-привид. Там жодного вцілілого будинку, там немає світла, води, людей… Там постійні прильоти, він дуже близько від фронту. По суті, він будь-якої миті може перетворитися на Бахмут. Знаходитися там доволі ризиковано. Навіть дорога від Костянтинівки до Часового Яру доволі небезпечна місцями, вона прострілюється. В багатьох попередніх поїздках ми чули як працює артилерія: наша і ворожа, ми все це чули. Але в Часовому Ярі вона працює значно активніше і чути це набагато сильніше. 

Вийшло так, що військові нас попередили, що у нас мають бути бронежилети та шоломи. І, оскільки всі це мали, а я – ні, то попросив військових, коли вони нас будуть зустрічати, щоб узяли один комплект для мене. І коли ми в Костянтинівці зустрілися, виявилося, що вони про моє прохання забули. Ніякого комплекту захисту вони мені не взяли. І ми такі: «Що робити?», вони кажуть: «Та поїдеш так». І ми поїхали трьома машинами, де всі були в бронежилетах і шоломах, і один я: в куртці і шапці. І це було страшно. Воно і в бронежилеті не по собі, а я взагалі відчував себе беззахисним. І коли один з наших волонтерів почав усіх агітувати запинитися і сфотографуватися біля «ялинки» на в’їзді в Часів Яр: там хтось встромив палку і прилаштував якусь ялинку… І коли цей наш волонтер продовжував агітувати словаків там сфотографуватися, військові відмовляли, бо рашисти знають про цю ялинку і туди дрони-камікадзе залітають, як до себе додому… І все ж ми зупинилися там фотографуватися, а воно все скрізь бахкає, я, м’яко кажучи, не відчув новорічного настрою.

Підсумовуючи, ми туди з’їздили, передали допомогу, показали словакам, та й самі подивилися на Часів Яр, поспілкувалися з якимись одиницями місцевого населення, обговорили з військовими нові потреби, спланували подальші дії… На цьому, в принципі, потім роз’їхалися.

Як Ви в загальному можете оцінити роботу фонду All4Ukraine у 2023 році? Які підсумки роботи та основні висновки?

Взагалі, важко оцінювати такі речі… Не зрозуміло як оцінити врятоване життя українського військового?.. І у скільки оцінити нікчемне життя ворожого солдата… Все це важко оцінити, а ще важче це виміряти. Але якщо говорити в загальному, то з моменту повномасштабної війни через наш фонд було надано допомоги на суму трохи більше ніж мільйон сімсот тисяч євро, з яких дев’ятсот з «хвостиком» тисяч – це за 2023 рік. Це можна міряти пропорційно, можливо, з показниками якихось інших фондів, багато це чи мало… У нас, наразі, це так. 

Нам колись стало цікаво, і наші словацькі партнери на цьому наполягали, ми вирішили підбити якусь математику через вартість карет швидкої допомоги, і так обчислити вартість життя одного врятованого українського військового. Виявилося, що це можна рахувати різними способами, і ми, грубо прикинувши, отримали результат, що це десь між 200 та 300 євро. І якщо взяти в середньому, що врятувати життя українського військового коштує 250 євро, то розділивши умовний мільйон євро, можемо отримати доволі цікаву цифру в 4000 життів. 

А можна це все рахувати по-іншому, ми знаємо вартість одного дрона-камікадзе. Якщо уявити, що один дрон гарантовано ліквідовує одного окупанта, то можна отримати інші результати – приблизно 2000 нейтралізованих рашистів. А також інших втрат противника, включаючи їх техніку. Звісно, це все умовно, але приблизне розуміння ситуації дає. 

Ви свою волонтерську діяльність відновили в 2022-му році, спілкувалися з військовими, надавали допомогу; в 2023-му Ви вже значно більше стали особисто їздити до військових… Як змінюється війна та потреби військових рік від року? 

Динаміка настільки сильна, що не завжди встигаєш це усвідомити. Війни завжди були певними засобами прогресу, рушіями еволюції. Війна тягне за собою використання величезних ресурсів, які, як правило, обмежені. Тоді воюючі сторони, використовуючи обмежені ресурси, змушені придумувати різні способи підвищення ефективності використання цих обмежених ресурсів. Це, як правило, призводить до науково-технічного прогресу, що спочатку допомагає війні, а потім знаходить застосування вже в інших сферах. Зараз ми спостерігаємо те ж саме, це відбувається на наших очах. І якщо з початку війни ми збирали, як не дивно, на форму, тепловізори, аптечки і пікапи теж, то зараз про потреби у формі, аптечках і тепловізорах за останній рік я навіть не чув. Один раз у нас таке було, що по цим питанням до нас звернулися знайомі військові, там була особлива ситуація, а загалом, можемо говорити, що це вже пройдений етап. Адже тепловізійні приціли потрібні тоді, коли йдуть прямі бойові зіткнення живої сили. А сучасна війна трансформувалася в протистояння дронів і артилерії. І якщо артилеристам ми нічим особливим допомогти не можемо, то у війні дронів ми приймаємо безпосередню участь. Це дрони для спостереження вдень та вночі, і нова сучасна тема – це дрони-камікадзе. На початку війни про них десь там тільки чули одиниці людей. Знали, що щось таке є у американців: великі, важкі, дорогущі… І були якісь плітки, що нам їх чи то дали, чи то мають дати… А зараз дрони-камікадзе вже збирає мій знайомий в підвалі, де працює десять людей і збирають вони їх 3000 на місяць. Тому, все дуже сильно змінилося. Для нашого фонду дрони стали актуальною темою, а також те, що операторам дронів треба на чомусь переміщатися, тому активно займаємося ще пікапами і джипами, словом – повнопривідна техніка. В цьому зараз постійна потреба. Тому, сьогодні наша головна діяльність – це забезпечення армії дронами і пікапами. 

З початку повномасштабної війни Ви, здебільшого, знаходитеся за кордоном, шукаючи допомогу по багатьом країнам Євросоюзу. Якщо ми на початку бачили, що, умовно, всі були за нас, нам допомагали, то зараз помічаємо, що градус підтримки суттєво знижується. До влади в деяких країнах приходять не проукраїнські політичні сили, а значить – за них голосують європейці. Чи є відчуття, що звичайні європейці від нас втомилися? Які Ваші відчуття?

Це цікаве і дуже непросте питання. Я живу між Європою і Україною, бо цього потребують технологічні процеси нашого фонду. Ми збираємо кошти, їздимо по різних країнах, шукаємо автівки, ремонтуємо їх, готуємо якусь партію допомоги, яку потім завозимо в Україну, доставляємо у прифронтову зону і передаємо військовим. Потім, я повертаюся назад і цей цикл знову повторюється. І це моє цікаве положення дає можливість бачити і спостерігати за настроями людей як в Україні, так і в Європі. Причому, кожен раз приїжджаючи в Україну, я бачу зміни в людях, цивільних і військових, і в їх сприйнятті ситуації.  

Стосовно питання і зміни підтримки, зміни відношення людей у різних країнах до нашої війни, то я зробив для себе кілька таких висновків, про які раніше навіть не замислювався. Люди, як правило, готові допомагати іншим людям, коли їм дуже погано. І ми це бачили на самому початку війни і якийсь час після її початку, коли звичайні європейці допомагали звичайним українцям, яким не було де жити, що їсти, пити, не було що вдягнути… Я знаю такі історії, де люди з Варшави їхали 4-5 годин на кордон, щоб допомогти українцям, які намагалися врятуватися від війни. На кордоні вже збиралася така черга з бажаючих допомогти, чекали свого українця, якому потрібна була допомога. Могли чекати добу! І от коли приходила їх черга допомагати, їм випадала, наприклад, якась бабуся з собачкою… А вони могли і хотіли допомогти сім’ї з п’яти людей. І тоді вони якось мінялися, передомовлялися з людьми, в кого можливості скромніші, віддавали бабусю з собачкою, а собі забирали сім’ю з трьома дітьми. А були випадки, коли не вистачало українців і поляки поверталися назад у Варшаву, нікому не допомігши, і вони мені це описували, як якусь катастрофу. Хотіли, але українців не вистачило…

До чого я веду? Я переконався, що люди допомагають іншим, коли бачать в цьому нагальну потребу. Коли все якось поступово владналося, коли стало зрозуміло, що вороги не захоплять усю Україну, ракетами не зітруть кожен будинок, то в принципі, бажання звичайних людей допомагати просто зменшилося. Це об’єктивно так. Я думаю, якщо не дай Боже, почнеться якась нова серйозна ескалація, і європейці знову побачать черги голих і босих українців, яким немає чого їсти і де жити, то вони знову долучяться і будуть допомагати. Поки вони цього не бачать, відповідно, майже нічого не роблять. 

З іншого боку, якщо взяти будь-яку країну, будь-яку націю, то завжди буде якийсь відсоток свідомих людей і відсоток таких, що не дуже… І свідомих буде значно менше: людей з критичним мисленням, з розумінням що добре, а що погано, куди все йде, чим це може закінчитися і т.д. І такі люди є як в Європі, так і в Америці. І одна справа допомогти бабусі з собачкою – це поставити собі плюсик в карму, а інша справа це регулярно донатити на FPV-дрони, медичні засоби… Тобто це допомога, але на зовсім іншому рівні. Умовно, коли допомагаєш бабусі з собачкою, то ти сам собі робиш приємно від того, що допоміг людині. Коли ж ти допомагаєш ЗСУ, то розумієш, що цим ти десь сам допомагаєш захистити і свою країну від війни. Тому, Україна воює не тільки сама за себе, а і за блок НАТО. Бо якщо впаде Україна і розпочнеться конфлікт росія-НАТО, то тоді доведеться воювати і словакам, і американцям, і французам, і всім іншим.

Тому, такі свідомі люди є у кожній країні і вони шукають способи як допомогти. До прикладу, нещодавно був випадок, коли до нас звернувся чоловік, який хотів передати на ЗСУ свій старенький Land Rover, якщо ми зможемо потім за допомогою фото чи відео підтвердити передачу машини в якийсь підрозділ ЗСУ. Коли я приїхав його забирати, то побачив, що це звичайний словак, звичайний чоловік, з невеликого містечка, живе у звичайній по українським міркам хаті, нічого особливого… Не якийсь там мільйонер. І коли він віддав мені ключі від машини, я його запитав: «Матіо, чому ти віддаєш безкоштовно машину? Ти ж її міг просто продати і купити собі диван, поїхати на відпочинок в Туреччину?..» На що він відповів: «Ні! Я не міг так зробити!» І нічого більше не сказав, а мені все стало зрозуміло.

А ще за цей час я зрозумів, що люди – це такі створіння, які дуже швидко до всього звикають і швидко до всього втрачають інтерес. І те, що я бачу по знайомим іноземцям, що всі вже звикли до української війни. До ракетних обстрілів України вони теж звикли, нікому не цікаво в сотий раз дивитися як ракета прилітає в будинок. Значно цікавіше, звичайно, дивитися як крокодил жонглює мандаринами. Люди звикли до цієї теми, вона їм вже не так цікава, або взагалі не цікава. І я неодноразово ставав свідком того, що починаєш щось розповідати про Україну, і люди переводять тему, бо це псує настрій. До речі, таких вже багато і в Україні, які говорять: «Ой, давай тільки не про війну». Тому, не потрібно дивуватися іноземцям. 

Доводилося якось чути, що на початкових етапах війни, коли представники фонду приїжджали купувати машину, казали що вона поїде в Україну на війну, то європейці робили великі знижки. А зараз, розуміючи, що українці купують все і в необмежених кількостях, то з’явилися в Європі перекупи, що самі скуповують автівки, щоб перепродати їх українським волонтерам і так на цьому заробляють. Чи можете Ви підтвердити чи спростувати таке явище?

Таке мало місце. На початку війни автівок в Європі було багато, платоспроможного українського попиту було не дуже багато, волонтери тільки починали свою роботу, то багато продавців входили в положення, робили суттєві знижки, бувало що дарували машини, у нас так разів 3-4 було. Тому, на початку було так.

Згодом активність українських волонтерів на цьому ринку зросла, на ринок вийшли великі фонди, що мали майже необмежені бюджети, та й вони не сильно там торгувалися, не сильно рахували там плюс-мінус тисяча євро, чи дві тисячі… То це зробило нам таку недобру справу, ціни полізли вгору, а саме головне, що продавці перестали торгуватися. Бувало таке, що машина коштує реально п’ять, виставили її за сім, а ти дивишся: там проблема, те треба ремонтувати… Кажеш продавцю про це, а він відповідає, що так, давай бери за сім, бо потім приїдуть, умовно, від «Притули» і куплять за вісім. І от певний період був дефіцит таких автівок і дуже великий попит з боку України. Зараз ми помічаємо, що фонди все менше збирають коштів, фокус уваги з автівок переміщується на дрони і наразі такого високого ажіотажу на ринку я не бачу. Ціни, звичайно, зросли, назад сильно не відкотилися і зараз, можна сказати, відбувається звичайна торгівля на цьому ринку. 

Які задачі Ви ставите перед фондом на 2024 рік, або, можливо, які проєкти Вам хотілося б реалізувати з фондом All4Ukraine цього року?

На відміну від якихось комерційних організацій, якими, насправді, є деякі українські фонди: зі своєю організаційною структурою, зі своїми повноваженнями, з заробітними платами, якимись бюджетами; ми – це спільнота людей, об’єднані якимись своїми спільними цінностями. В цьому сенсі ми не є благодійним фондом в класичному його розумінні. Я колись працював в «Повернись живим» і тому знаю, про що говорю. Ми – «спілка вільних художників». Тому, ми робимо хто що може і так, як ми це бачимо. Я не одноразово говорив, що не вважаю себе капітаном цієї команди, лідером чи директором. Ми – група однодумців. І, роблячи спільну справу, можемо десь посперечатися, в чомусь не погодитися і для нас це нормально. І в колективі у нас присутня певна динаміка: хтось приходить, долучається, хтось переключається на інші справи. Це нормально. 

У 24-му році я планую продовжувати робити те, що ми робимо. У мене є багато знайомих у волонтерських колах і деякі вже повісили волонтерські «рукавички» на цвях на стіні, а деякі вже близькі до цього. Є ситуації, що волонтерством займається, наприклад, чоловік і дружина, така собі волонтерська сім’я. І живуть вони за рахунок частини донатів. І коли донати є, то є і волонтерська діяльність, коли донатів немає, або ж їх дуже мало, тоді і волонтерська діяльність втрачає сенс. Люди не можуть її організовувати, тому що немає за що, немає ресурсу. До того ж, усі волонтери – це живі люди, їм треба за щось жити, купувати їжу, платити комунальні і т.д. Відповідно, в когось були якісь запаси і вони ці півтора-два роки жили за ці запаси, а допомогу купували за надходження. Коли запаси закінчуються, а надходження зменшуються, то постає питання вибору: йти на роботу чи використовувати частину донатів на компенсацію власних витрат на життя. Кожен приймає для себе рішення. Але ж, оскільки, рівень донатів постійно зменшується, то такі волонтери все менше можуть брати для себе. 

Ми ж продовжуємо свою роботу, у нас є кілька основних та стабільних джерел надходжень – це компанія BLEST, що кожен місяць певний відсоток перераховує на допомогу і є кілька донаторів, які постійно допомагають. Є також наші словацькі друзі-журналісти, що теж організовують збори коштів, а вже цими грошима розпоряджаємося ми. Це дозволяє нам робити ці добрі справи. Про ці добрі справи ми розповідаємо в соціальних мережах і скрізь, де ми можемо. Це, в свою чергу, допомагає нам залучати більше людей, які допомагають робити добрих справ більше. Це дозволяє працювати нам, мотивувати робити щось схоже іншим людям і залучати допомогу під наші збори.

Поки що я не бачу яких нових задач для нас, скоріше за все, в 24-му році ми й надалі будемо сконцентрованими на двох напрямках діяльності – це дрони і пікапи, джипи та санітарні машини. Стратегія проста – дрони і пікапи.